Кіно останнього десятиліття. Моя ідея для фільму.



«В моей коже» принадлежит к фильмам движения «новый французский экстремизм»,
для которых характерно крайнее насилие и откровенный, иногда несимулированный секс».

Бог вмер, а з ним вмерло і кіно. Навіть дату смерті кінематографа можна умовно визначити –14 травня 2018 р., коли відбулася прем’єра останнього (на даний момент) фільму Ларса фон Трієра «Дім, який побудував Джек» із нічим «не заретушованими» сценами насильства над дітьми, жінками і тваринами. От, які «доми» ми будуємо!.. А за ними депресії, залежності, суїциди… Ніколи людина (за визначенням Зиѓмунта Баумана) ще не жила настільки безпечно, і разом з тим не була настільки переляканою.
Падіння цивілізаційних основ та етики моралі призводить до загального падіння культури. І це позначається на усіх сферах мистецтва: музиці, живописі, скульптурі, літературі й кіно. У розважальному сегменті на кіноекранах панує невимоглива банальність серіалів чи суцільна «ржачка», якій, втім, далеко до таких еталонів комедійного кіно, як, наприклад, «Іграшка» чи «Блеф» (обидва фільми 1976 р.). Загальна зневіра, відчуття безсилля, відсутність ідей компенсуються відвертими сценами насильства і сексу, які заполонили сцени того, що називається арт-гаусним чи серйозним кіно.
Недарма ж коли обирають для перегляду серйозне кіно, то тим самим автоматично беруть фільм з категорії «драма». Геппі-енда там бути не може! Як це разюче відрізняється від «Комедії» Данте, прозваною вже після смерті поета «Божественною комедією», чи від від Чехівської повісті «Дуель» та її радянської екранізації 1973 р. «Плохой хороший человек».
Чехова свого часу добряче критикували за «Дуель», вважаючи автора наївним, а закінчення неправдоподібним. А все через те, що наприкінці повісті головні герої – затяті грішники і невдахи переосмислюють своє життя і виправляються, стаючи на шлях праведності . Ну, навіть якщо й таке рідко трапляється (але все ж трапляється, чи не так?), та з моральної точки зору таке закінчення літературного чи кінематографічного твору є абсолютно виправданим. Кіно подібного штибу вселяє надію, а не веде до розпачу, після якого тьма і кінець, що й мав на увазі Тигран Кеосаян, коли казав, що після перегляду чергового фільму Канського кінофестивалю людина бере мотузку й накидає собі петлю на шию….
Часто стається так, що, маючи природну потребу до чогось доброго, хорошого, світлого і разом з тим сучасного (не вічно ж чорно-білі фільми дивитись), «занурююсь» в черговий кінематографічний «шедевр», а далі... зарікаюся такого більше не дивитись, але через якийсь час порушую свою обіцянку й вкотре наступаю на граблі інфернальних постмодерністських сублімацій…. Думаю, я не один такий…
Та і в тій купі сучасного сміття часом трапляються якщо не діаманти, то дорогоцінні камені. Про них і розкажу нижче. А приводом для цього послужив недавній перегляд фільмів одного сучасного режисера.

Collapse )

Саламанка (Salamanca) або в пошуках гробу Дон-Кіхота.



Перебуваючи в Португалії, я зрозумів, що Понте-де-Барка, Понте-да-Ліма і романський храм в Браваеші при всьому своєму бажанні в один день я не уміщу. Тому варіант автобусом (хоч і нічним) з Порту до Саламанки хоч з’явився несподівано, та видався мені досить привабливим. Тим більше, що про Саламанку я вже трохи знав, а сама вона мені здавалася якоюсь дуже екзотичною і на той момент недосяжною.

Collapse )

Олімпія ― Патра ― Мікени ― Нафпліон ― Епідавр



Сьогодні, завершуючи свою розповідь про мандрівку до Греції влітку 2014 р., опишу побачене мною за два дні візитів на півострів Пелопоннес: 07.07 Олімпія, Патра і 10.07 Мікени, Нафпліон, Епідавр.

Collapse )

99 фото Старого і Нового соборів в Саламанці (Salamanca)



Про Саламанку та її собори ще до моєї поїздки писали мої друзі petrark, abel і покійна elenajakovlevna
Тому вважаю за недоцільне щось ще від себе додавати, - раджу переглянути чудові пости про собори зазначених друзів. А для тих, кому і цього буде мало, під катом подаю інформацію про собори з книги Єлєни Грицай «Саламанка». Фрагмент цитую майже повністю, за винятком антицерковних моментів.
І присвячую цей пост elenajakovlevna (Єлєні Яковлєвні Млодік (Булавкіній)), оскільки наша дружба в livejournal почалася саме з її постів про Саламанку.

Collapse )

Перуджа (Perugia). Місто



В Перуджі я вже був у 2010 р. Але «був» - то голосно сказано, швидше ночував. Тоді увечері після насиченого дня в Ассізі нашу групу паломників розселили в готелі, а вранці ми вже виселились з готелю щоб їхати далі. Попри те, я з кількома паломниками трішки прогулявся вечірньою Перуджою. У 2010 р. в за відсутності сенсорних телефонів і масового інтернету ми поняття не мали де, в якому районі розташовувався наш готель. Пам’ятаю, що забрели вночі у якийсь парк і довго сиділи там на лавочках і сміялися, згадуючи екстрім нашої подорожі. Вранці не забув взяти в готелі рекламний буклет, - бо ж коли повернуся в Перуджу, обов’язково, думав, поселюся в цьому готелі :). Потім цей буклет пролежав у мене років так з 7, поки я його не викинув. І от наступило літо 2019 і я, можна навіть сказати несподівано для себе самого, зібрався в Умбрію. Попередньо навіть думав зупинитися в Перуджі, але варіант із Фолінйо виявився кращим. Цього разу ніхто мене в часі не лімітував, тому у мене були всі шанси детально вивчити Перуджу. Ну й принагідно, було б незле ще глянути, де ми тоді вночі гуляли. Назву готелю я вже забув, тому підказок у мене ніяких не було. Та й поїхав… А що з того вийшло - розповім далі.

Collapse )

Перуджа (Perugia). Національна галерея Умбрії



Національна галерея Умбрії – великий музей, розташований на останньому поверсі Палацу Пріорів або міської ради. У його колекції творів мистецтва 13-19 ст. є справжні шедеври. Але не всі роботи цікаві, є серед них і посередні. Тому обмежуся лише найцікавішими (звичайно ж, на мою думку).

Collapse )

Перуджа (Perugia). Храм тамплієрів.



Розповідь про Перуджу важко умістити в один пост. Почну сьогодні з тамплієрів та їхньої церкви святого Бевіньяте. У моєму активі вже кілька зустрічей з тамплієрськими пам'ятками. Спершу був Середнянський замок  на Закарпатті, згодом - церкви у Томарі (https://taras-palkov.livejournal.com/15575.html) та Бріндізі (https://taras-palkov.livejournal.com/17399.html, https://taras-palkov.livejournal.com/18037.html ). І от чергова зустріч.

Collapse )

Порту (Porto) – 2



Сьогодні продовжимо прогулянку чудовим містом Порту, від якого пішла назва всієї країни. Спочатку місто називалося Cale (грец. «Прекрасний). Потім додалося "Portus", тобто "порт". Згодом Portus Cale почали називати місцевість, де знаходилося місто. Потім назва переросла в назву всієї держави – Португалії.
В минулому пості я провів вас зі сходу на захід, здебільшого північною частиною міста. Сьогодні ж більше розповім про пам’ятки у південній частині.

Collapse )

Порту (Porto) – 1



Порту – місто дуже давнє. Ще у часи римлян тут були збудовані порт і фортеця, але велике поселення існувало й раніше. Нині це «північна столиця», друге за розміром і значенням місто країни.
Побудоване на гранітних скелях над річкою Дору (Дуеро), Порту манить лабіринтами красивих вулиць зі старовинними будівлями, які круто збігають до середньовічної гавані. Важко не піддатися чарівності вузьких вулиць міста, його красивих арок і міської набережної з безліччю старовинних суден, що перевозять вино. Без сумніву, Порту місто дуже романтичне, можливо одне з найромантичніших у всій Європі.
Все ж, якщо порівнювати Порту з Лісабоном, в т.ч. і за пам’ятками, то я би віддав перевагу (зовсім незначну) столиці. І однією з причин такої переваги є те, що в основній частині Порту (а вона несподівано виявилася дуже великою; до прикладу, щонайменше в 5 разів більша за центр у Львові) є багато занедбаних будинків, в яких уже давно ніхто не живе. В столиці ж такого значно менше, і, можливо, пояснюється наслідками централізації. Під час мого перебування в Португалії саме тривали чергові вибори, тож на вулицях Порту можна було побачити красномовні білборди, де було чітко було видно, що Порту чи не в 7 разів отримує менше фінансування за Лісабон. До того ж, уся Португалія – країна зовсім не багата. Середня заробітна плата (нетто) португальців – 925 євро, в той час як у сусідній Іспанії, яка майже вдвічі більша, – 1806, а в Італії – 1878 євро. Мені, чесно кажучи, навіть уявити важко, як тут при дорогих витратах на комунальні послуги і побут можна виживати на мінімальну заробітну плату у600 євро. В Україні, все ж, при значно меншій зарплаті якось легше… Та попри те, що португальські міста в цілому і виглядають біднішими за іспанські та італійські, села, усе ж, якісь заможніші і «живіші». Занепаду тут не відчувається. У них панує тихе, традиційне життя і воно, мабуть, на добре. Взагалі, Португалія і португальці мені симпатичні, і Порту зокрема.


Collapse )

Кортона (Cortona)



Кортона досить несподівано для мене самого виявилась найкращим містом з тих, які я відвідав в останній поїздці до Італії. Звичайно, думка суб’єктивна, бо якщо порівняти і за значенням, і за масштабом, і за пам’ятниками, з розташованим неподалік Ареццо, то Кортона тут виглядає значно бідніше. Та й за мальовничістю розташування поступається кільком вже описаним містам Умбрії, але є в Кортоні щось таке неповторне, що разом із зануренням його в середньовіччя вирізняє її з-поміж інших міст Італії (ІМХО). І тепер це місто разом з Урбіно очолює мій особистий список найкращих малих містечок Італії. З Урбіно Кортону єднає також те, що це місто гірське і переміщатися по ньому (якщо ви хочете пройтися не лише центральною вулицею) треба увесь час то вгору, то вниз. Добра вправа для ніг :).

Collapse )